Внутрішня дитина та методи виховання.

Лариса Гресь Центр "Астролог" 04.08.2020

Внутрішня дитина та методи виховання: гнів, смуток, почуття провини та прощення

Надмірно жорстокі покарання змушують дитину зупинитися у своєму внутрішньому розвитку, перетворюючи її з живої дитини на мертву ляльку.

Чому старі методи виховання, досить садистські за своєю суттю, методи, в яких заперечується особистість самої дитини, її право відчувати власні емоції та визнавати почуття й переживання самих вихователів, — досі так широко застосовуються?

Всупереч поширеній думці, досвід людини, яка зазнала несправедливості, приниження, жорстокого поводження та насильства, ніколи не «зникає» без наслідків, а завжди впливає на формування особистості. Але іноді людині дуже складно розібратися в собі, побачити джерела того болю, з яким вона йде по життю.

І трагедія полягає в тому, що жертва жорстокого поводження у дитинстві «шукає» нових невинних жертв, навіть якщо на свідомому рівні не пам’ятає, «був змушений забути» про таке ставлення до самого себе. Сильний гнів дитини на батьків, суворо заборонений ними, переноситься нею на інших людей або на саму себе, але не зникає, а лише посилюється.

Чи можна говорити про «прощення» у тому випадку, якщо людина не розуміє, що з нею, власне, робили і чому це сталося? Багато хто з нас, будучи дітьми, опинявся в такій ситуації. Ми не могли збагнути, чому нас принижують, відмовляють нам у підтримці, залякують, насміхаються над нами, поводяться з нами як з неживими предметами, граються з нами як з ляльками або жорстоко б’ють — або й те, й інше по черзі.

Більше того, ми навіть не могли усвідомлювати, що все це відбувається з нами, адже нам вселяли думку, що з нами вимушено поводяться погано заради нашого ж блага. Навіть найрозумніша й найобдарованіша дитина часом не може виявити таку брехню, якщо вона лунає з вуст батьків, до яких дитина завжди прив’язана й відчуває любов – і через це завжди бачить їх з іншого, кращого боку. Йому доводиться вірити на слово, що таке ставлення дійсно правильне й благотворне, і він не затаїть на батьків злості за це.

Але потім, ставши дорослим, він так само ставитиметься до своїх дітей, намагаючись довести самому собі, що його батьки поводилися з ним цілком правильно.

Лише коли з’являється можливість обуритися з приводу несправедливості, відчути образу, дізнатися, хто образив, і зненавидіти його — тільки тоді може відкритися шлях до звільнення. Щоб мати можливість пробачити, потрібно знати, «за що саме» пробачати.

Якщо дорослій людині пощастило дійти до витоків свого конкретного випадку несправедливості в дитинстві та свідомо її пережити, то з часом вона сама, найкраще і без жодних педагогічних, соціальних чи релігійних рекомендацій зможе зрозуміти, що батьки мучили його не тому, що хотіли довести свою силу, а тому, що вони самі колись були жертвами, вірили в «перевірені педагогічні методи» і не наважилися поставити під сумнів авторитет своїх власних вихователів.

Для розвитку внутрішньої дитини неадекватне батьківське покарання є дуже болючим.Багатьом дуже важко усвідомити той факт, що кожен кривдник колись сам був жертвою. Разом з тим цілком очевидно, що якщо людині з дитинства дозволялося відчувати себе досить вільною та сильною, то згодом у неї не виникає потреби принижувати інших.

Дуже часто трапляється так, що, обтяжені почуттям провини, батьки, у свою чергу, обтяжують цим почуттям своїх власних дітей і таким чином на все життя прив’язують їх до себе. Навчаючись переживати почуття смутку, люди можуть зробити своїх дітей більш вільними у їхньому життєвому виборі, у їхніх стосунках з оточенням та у їхній долі.

Дуже важливим є розрізнення між почуттям смутку та почуттям провини, що могло б допомогти подолати мовчання між поколіннями, покласти край цьому «резонансу порожнеч».

Смуток і почуття провини — це дві протилежні речі. Смуток — це біль, пов’язаний із тим, що вже сталося і чого ніяк не можна змінити. Не соромлячись своїх почуттів, ми можемо розділити цей біль із нашими дітьми. Що ж стосується почуття провини, то ми намагаємося придушити його в собі або перекласти на своїх дітей, або зробити й те, й інше.

Оскільки смуток пробуджує занімілі почуття, молоді люди можуть усвідомити ту шкоду, яку колись завдали їм батьки, які з найблажливіших мотивів намагалися з раннього дитинства виховати своїх дітей слухняними. І таке усвідомлення може викликати вибух праведного гніву та болісне визнання того, що власні батьки, яким уже за п’ятдесят, досі відстоюють свої колишні принципи, що вони не в змозі зрозуміти й прийняти гнів своєї дорослої дитини, і при цьому їх ранять та ображають будь-які її докори. Потім дитині захочеться взяти свої слова назад і залишити все як раніше, бо тепер до неї повертається той самий страх, який батьки й вчителі вбивали в неї з самого дитинства, — що її докори зведуть батьків у могилу. Адже те, що нам з раннього дитинства часто повторюють, залишається з нами на все життя.

І водночас, навіть якщо людина знову залишилася наодинці зі своїм гнівом, що прокинувся в ній (адже її літні батьки, як і раніше, не можуть і не хочуть його терпіти), усвідомлення цього почуття може вивести людину з глухого кута самовідчуження. Тоді «справжня», або внутрішня дитина, здорова дитина, зможе жити — дитина, яка неймовірним чином змогла зрозуміти, чому її батьки завдають їй болю і при цьому забороняють їй плакати, ридати чи навіть говорити про свій біль. Пристосовуючись до вимог батьків, обдарована дитина завжди намагається зрозуміти цю нісенітницю й сприймає її як щось само собою зрозуміле. Але за це псевдорозуміння їй доведеться заплатити відмовою від своїх почуттів і чутливості до своїх потреб, тобто своєї автентичної Самості. Саме тому досі був закритий доступ до нормальної, гнівної, нерозуміючої та бунтівної дитини, якою він колись був.

Коли внутрішня дитина дорослої людини стане вільною, людина відкриє в собі джерела своїх життєвих сил.

Можливість вільно висловлювати почуття образи, пов’язані з раннім дитинством, аж ніяк не означає, що тепер людина стає вразливою — ні, зовсім навпаки. Саме тому, що людині дозволено відчувати почуття, спрямовані проти батьків, їй не потрібні замінні, сурогатні фігури, на яких вона могла б відігравати свої емоції. Лише ненависть, спрямована на зовнішній сурогатний об’єкт, залишається нескінченною й невгамовною.

Якщо дати собі можливість усвідомити цілком виправданий і зрозумілий гнів — і пережити його, він перетвориться на смуток через безглуздість і марність принесеної жертви. Цей шлях від гніву до смутку дозволяє розірвати порочне коло повторення досвіду. Той, кому не вдасться пройти цей шлях, відчувши себе жертвою, у якого самовладання та мужність терпіти виявляться сильнішими, ризикує опинитися в ролі месника за свою неусвідомлену жертву, і ця помста буде спрямована на наступне покоління — або на самого себе. Той же, хто пройшов фазу гніву, а потім відчув смуток, зможе відчути смуток і від того, що його батьки теж принесли таку жертву, і ніколи більше не буде ображати своїх дітей. Здатність сумувати стане сполучною ланкою між ним і його дітьми.

Тому можна з упевненістю стверджувати, що вільне вираження почуття образи на власних батьків є гарною нагодою. Воно відкриває доступ до істинної Сутності людини, пробуджує занімілі почуття, відкриває шляхи до переживання смутку і — якщо пощастить — примирення. У будь-якому разі, саме в цьому полягає істотна частина процесу зцілення психіки. Але ті, хто вважає, що зараз ці слова звучать як певний докір старіючим батькам, абсолютно неправильно розуміють, про що йдеться. Просто вони, як і багато інших батьків, просто не могли поводитися інакше, несучи тягар власних дитячих (і дорослих) психічних травм, залишаючи мовчазні благання власної внутрішньої дитини непочутими.

У того, хто з дитинства навчився звинувачувати у всьому себе й вважати своїх батьків бездоганними, ці міркування, можливо, викличуть страх і почуття провини. Наскільки сильними є принципи, прищеплені з раннього дитинства, найкраще видно на прикладі людей похилого віку. Іноді, щойно вони стають фізично безпорадними та залежними від інших, вони можуть відчувати провину за кожну дрібницю і навіть сприймати своїх дорослих дітей (у разі, якщо ті вже не такі слухняні, як раніше) як суворих суддів. Це, знову ж таки, призводить до того, що їхні дорослі діти ставляться до них надто дбайливо і, боячись наслідків, змушені мовчати, опиняючись таким чином у новій пастці.

Оскільки деякі фахівці у галузі психології/психотерапії самі ніколи не мали можливості позбутися такого страху й усвідомити, що батьки не обов’язково мають померти, почувши від своїх дітей правду, то такі фахівці будуть схильні сприяти якнайшвидшому «примиренню» між пацієнтами та їхніми батьками. Але якщо прихований гнів не був пережитий, то «примирення» стає вельми ілюзорним, поверхневим, «зовнішнім», адже «внутрішню дитину» неможливо по-справжньому зрозуміти. Воно лише приховуватиме лють, яка була несвідомо придушена або спрямована на інших людей, і зміцнюватиме хибну «Самость» батьків, навіть за рахунок їхніх дітей, які, звісно ж, при цьому відчуватимуть справжні почуття своїх батьків.

Методи виховання мають сприяти розвитку внутрішньої дитини.Разом з тим, незважаючи на ці обтяжуючі обставини, з’являється дедалі більше публікацій, у яких молоді люди більш вільно, відкрито й щиро, ніж це було можливо раніше, вступають у конфронтацію зі своїми. І це вселяє надію на те, що такий критичний настрій формуватиме здоровіші суспільні погляди людей, які не дозволять, щоб їх змусили почуватися винними (або ще більш винними) за допомогою «дрессурної педагогіки», яка зустрічається у фаховій літературі (у сфері освіти, психології, етики чи біографічної літератури).

Не забувайте, що ваша внутрішня дитина дуже потребує допомоги та розуміння, особливо якщо вам цього так не вистачало колись у дитинстві.

Петро Юрійович Лізяєв